«Мій Ізмара́гд» — збірка поезій українського письменника Івана Франка, видана 15 листопада 1898 року у Львові. Збірка морально-етичних приповідок («Паренетікон») та притч і легенд, написаних за мотивами стародавніх притч, легенд, повчань, що містилися у давньоруських рукописних збірниках. У цих віршах поет роздумує сенс життя та смерті, про те, що таке віра, любов, краса, приязнь, вдячність, покора, правдива вартість, нерозум, радість і смуток, піст. Збірка відкривається Франковими рефлексіями (цикл «Поклони») на теми ставлення поета до долі рідного краю, власної слави («Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох») та мрій-споминів про жіночий ідеал («Моїй не моїй», «Спомин»). Цикл містить знамениті Франкові відповіді Юліанові Романчукові («Сідоглавому») та Василеві Щуратові («Декадент») на їхні звинувачення в пресі у відсутності в автора «Каменярів» патріотизму чи в наявності занепадницьких настроїв. Завершується збірка циклами-картинами з народного життя, в яких поет змальовує нужденний стан тодішніх галицьких сіл («По селах») та долю перших емігрантів («До Бразилії»). «Давнє й нове», збірка поезій І. Франка, що вийшла у 1911 р., - друге, побільшене видання збірки «Мій Ізмарагд», куди ввійшли цикли із збірки «Мій Ізмарагд» – «Поклони», «Паренетікон», «Притчі», «Легенди» (значно поповнені новими віршами) та додані нові цикли – «Із злоби дня» і «Гімни й пародії». Source: Wikipedia (uk)